Усе про лілії

Набагато раніше, ніж грекам, лілія була відома древнім персам, у яких навіть столиця називалася Сузи, тобто місто лілій. По цій же причині у гербі як символ непорочної краси красувалося кілька цих квітів. Ми знаємо, що й у древніх іудеїв ця квітка користувався великою любов'ю й славою непорочності. По єврейських сказаннях, вона росла у раю саме під час спокуси Еви дияволом і могла опоганитися ним; але й серед спокуси залишилась вона так само чистою, і нічия брудна рука не насмілилася торкнутися її. Внаслідок цього євреї прикрашали нею не тільки свої священні вівтарі, але нерідко й чоло своїх вінценосців, як, наприклад, царя Соломона. А великий тирський архітектор, що будував храм Соломона, додав витончену форму лілії дивовижним капітелям величезних колон цього храму й прикрасив зображеннями лілії його стіни й стелю, розділяючи з євреями думку, що ця квітка своєю вродою буде сприяти посиленню молитовного настрою в храмі. По цій же причині, імовірно, Мойсей наказав зображенням лілії прикрашати семисвічник і надавати її форму купелі, де вмивався первосвященик. Існує також переказ, що під лілією перебувала колиска Мойсея, але, звичайно, не під білою, а під жовтою, котра звичайно росте серед очеретів і очеретів.

Лілія зустрічається й у єгиптян, у яких її зображення раз у раз попадається в ієрогліфах і позначає короткочасність життя, то волю й надію. Крім того, білими ліліями, очевидно, прикрашали тіла померлих молодих єгипетських дівчин; подібна лілія була знайдена на груди мумії молодої єгиптянки, що зберігається тепер у Луврськом музеї в Парижі. Із цієї ж квітки єгиптяни готовили знамените в стародавності запашне масло - сузинон, про яке докладно говориться в Гіппократа в його трактаті "Про природу жінки".

Біла дивовижна лілія - цей символ безвинності й чистоти - має також у міфології свою цікаву легенду. Греки приписували їй божественне походження; за їхніми словами, вона виросла з молока матері богів - Юнони.

Розповідають, що фіванська цариця красуня Алкмена, мати Геркулеса, боячись помсти ревнивої Юнони, щоб укрити породженого нею від Юпітера Геркулеса, поклала його під густий чагарник; але Мінерва, що знала божественне походження крихітки, навмисно повела Юнону до цього місця й показала їй бідного, покинутого своєю матір'ю дитину. Здорове, чарівне хлопча дуже сподобалося Юноні, і як захисниця й покровителька всіх новонароджених вона погодилася дати втомленому від спраги крихітці посмоктати свого молока. Але хлопчик, відчувши в ній інстинктивно свого ворога, так сильно вкусив її, що вона, скрикнувши від болю, грубо відіпхнула його. Молоко бризнуло й, розлившись по небу, утворило Чумацький шлях, а трохи краплі його, упавши на землю, перетворилося в лілії. Ці причині квіти в греків носили також назва й троянд Юноны.

Інший варіант легенди говорить, нібито Юпітер, бажаючи зробити Геркулеса безсмертним, наказав Морфею приготувати для Юнони снотворний напій, і коли, напившись його, богиня поринула в глибокий сон, то послав швидконогого Меркурія підкласти їй під груди маленького свого улюбленця. Здорове, зголодніле хлопча прийнялося ссати з жадібністю, і з декількох пролитих ним на землю крапель молока виросли ті чарівні білі квіти, які одержали назву лілій.

Чималу роль грала лілія й у римлян, особливо в їхніх квіткових святах, присвячених богині весни - Флорі.

Свята ці відбувалися щорічно в останніх числах квітня і являли собою грища, де жінки при звуках труб і литавров змагались у боротьбі й бігу. Переможниці одержували в нагороду вінки із квітів, їх засипали, як це й нині часто робиться при ушановуванні переможців на іграх, цілим дощем квітів. При піднесенні вінків з'являлася статуя самої богині, прикрашена квітами й гірляндами й покрита рожевим покривалом, що вона притримувала правою рукою; у лівій же в неї перебували горох і боби, які їли під час цих ігор кидали жменями, як ласощі, римської черні. Свята ці були засновані коханій Помпея, Аккой Лауренціею, що за надзвичайну красу інший її шанувальник, Ціцелій Метелл, прилічив навіть до сону богинь, поставивши її зображення в храмі Кастору й Поллукса.

Крім статуї богині квітами на цих святах були прибрані ложі, амфітеатр, арена й публіка. І тому на оздоблення це була потрібна така маса квітів, що їх навіть штучно виганяли до цього часу в парниках і теплицях.

Серед свята, що прикрашали ці, квітів головну роль грала троянда, але біла лілія служила ознакою витонченого смаку. Це була квітка розкоші, добірності, квітка, якою постійно намагалися блиснути багаті патриції й патриціанки, прикрашаючи ними як себе, так і свої ложі й навіть колісниця. По цій же причині квітка вважався в римлян символом надії й зображення його містилося навіть на римських монетах як очікування народом прийнятих благ від царя й супроводжувалося словами "Надія народу, надія пануючи, надія римлян".

Крім того, греки й римляни дивилися на неї, як і ми, як на символ непорочності й тому увінчували наречену й нареченого вінками з лілій і пшеничних колосків у знак чистого й повного достатку життя, що їм бажають.

Лілія зустрічалася також і в древнегерманській міфології, і бог грому Тор завжди зображувався тримаючи блискавку в правій руці, а скіпетр, увінчаний лілією, у лівій. Нею прикрашалося чоло древніх мешканців Померанії під час свят на честь богині весни, а пахучий її віночок служив у німецькому казковому світі чарівним жезлом для Оберона й житлом маленьких казкових створень - ельфів.

У Німеччині з лілією пов'язано також чимало сказань про загробне життя. Вона, як і надгробна троянда, служить у німців свідченням то відданості, то посмертної помсти небіжчика. По народному повір'ї, її ніколи не саджають на могилу, а вона сама виростає тут під впливом якоїсь невидимої сили, і виростає переважно на могилах самогубців і людей, що загинули насильницької й взагалі страшною смертю. Якщо вона виростає на могилі вбитого, то служить знаком помсти, а якщо на могилі грішника - то прощення й спокути гріхів. Таке повір'я навіть розказане у відомій середньовічній баладі "Слуга вбивці".

Балада ця розповідає, як одна шляхетна дама за бажанням свого коханого вмовила відданого їй слугу вбити свого чоловіка, напавши зненацька на нього серед поля. Слуга виконує доручення, прекрасна дама хвалить його й щедро нагороджує; але коли вона проїжджає на своєму сірому коні по полю, де зроблене вбивство, то раптом зростаючі отут білі лілії починають грізно кивати їй голівками. Страх і каяття совісті опановують нею, ні вдень, ні вночі вона не знаходить більше спокою і йде в монастир.

На ліліях, що виражають спокуту гріхів, з'являються завжди які-небудь написані золотими буквами слова. Про такі слова говориться в середньовічних піснях про лицарів-розбійників Шютензаме й Линденшмите, пійманих і страчених нюрнбергцами, а також у пісні про графа Фрідріхові, що вбив ненавмисно, що випали в нього з піхов мечем, свою наречену. У розпачі її батько вбиває його, і пісня кінчається словами: "Пройшло три дні, і на його могилі виросли 3 лілії, на яких було написано, що Господь прийняв його до себе, у свої святі обителі".

Нарешті, вона служить як би привітом від небіжчика що залишив на землі дорогим для нього істотам, внаслідок чого існує навіть повір'я, що ця квітка сажається на могилі духом небіжчика.

Але ніде лілія не мала такого історичного значення, як у Франції, де з нею пов'язані імена засновника французької монархії Хлодвига, королів Людовика VII, Пилипа III, Франциска I і ціла легенда про появу її на прапорі французьких королів. Про цю появу знаменитих трьох золотих лілій стародавні перекази повідомляють наступне.

Хлодвиг, будучи ще язичником, бачачи в бої при Толбіаке, що аллемани, з якими він вів війну, беруть гору над його воїнами, викликнув:

"Християнський Бог, якому поклоняється моя дружина Клотильда (дочка короля Хильпериха, християнка), допоможи мені здобути перемогу, я вірю в Тебе!" І тоді раптово з'явився йому ангел Божий з гілкою лілій і сказав, щоб відтепер він зробив цю квітку своєю зброєю й заповів його своїм нащадкам. У ту ж хвилину солдатів Хлодвига охопило надзвичайну мужність, з обновленими силами вони кинулися на ворога й звернули його у втечу. На подяку за це Хлодвиг в 496 році н.е. відправився в Реймс і з усіма своїми франками, їхніми дружинами й дітьми прийняв святе хрещення. І от із цих пір лілія стає у Франції емблемою королівської влади під покровом церкви.

Але отримана від ангела Хлодвигом лілія, на думку багатьох учених, була не біла, а вогненно-червона. Це була, на їхню думку, та сама квітка, що росла у Східній Фландрії, у Чи річці (Lys), що вливається в Шельду, де відбулася битва Хлодвига, після якої переможні воїни його, нарвавши лілій, вернулися на батьківщину з вінками із цих квітів на голові. Від назви цієї ж річки, імовірно, відбулася й французька назва квітки - (Чи, лис).

Про червону цю лілію, скажемо до речі, склався навіть особливий переказ. Розповідають, начебто вона перетворилася із чисто-білої в ніч перед хресним стражданням Рятівника.

Коли Рятівник, втомлений важкою тугою, проходив у цю ніч по Гефсиманскому саду, то всі квіти схиляли перед ним свої голівки в знак жалю й суму. Але лілія, у темряві своєю незрівнянною білизною блищачи, сказала собі в самосвідомості своєї краси: я настільки прекрасніше всіх моїх інших побратимів, що буду стояти прямо на своєму стеблі й пильно дивитися, коли Він пройде повз мене, щоб Він міг гарненько насолодитися моєю красою й моїм заходом.

І Рятівник дійсно зупинився на хвилину, можливо навіть, щоб помилуватися нею, але коли страждальницький погляд Його при місячному світлі впав на неї, то лілія, зрівнявши свою гордість із Його смиренністю й бачачи, як всі інші квіти схилили в горі перед Ним свої голівки, раптом відчула такий докір, таке каяття совісті, що рум'янець сорому розлився по всіх її пелюстках... Рум'янець цей так і залишився на ній назавжди. От, додає легенда, чому червоні лілії ніколи не коштують із піднятими догори голівками й до ночі стуляють завжди свої пелюстки. Думка, однак, що лілія Хлодвига була червона, надалі не підтверджується, тому що королівські французькі лілії, що є емблемою королів, були завжди білі.

Обіг Хлодвига в християнство відбулося, як ми бачили, ще в V столітті, і із цього часу проходить багато сторіч, а про лілії у французьких хроніках більше нічого не говориться. Єдиним спогадом про неї за цей час є лише увінчаний цією квіткою скіпетр перших французьких королів, що зберігається в Сен-жермен-де-пре, найстаршої із церков Парижа, побудованої ще в XII сторіччі.

В XII же сторіччі обирає лілію своєю емблемою й Людовик VII, коли, відправляючись у другий хрестовий похід як начальник окремого загону, за звичаєм того часу, повинен був обрати собі який-небудь девіз для приміщення на прапорі. Він обирає неї, з одного боку, тому, що назва її, що вимовлялася тоді Loys (Лоі), має деяку подібність із його ім'ям - Louis (Луі), а з іншої, у спогад про те, що король Хлодвиг з її допомогою здолав ворогів християнства; він же йде теж на боротьбу з невірними. Крім того, ці лілії повинні були нагадувати його воїнам ще й геройський подвиг государя, що вигнав з їхньої батьківщини римлян і був засновником французької монархії. Таким чином, тут у перший раз з'являється той білий прапор із трьома золотими ліліями, що стає згодом емблемою королівської влади й відданості папському престолу.

Лілія зустрічається також у гербі Людовика IX Святого, але тільки разом з маргариткою, що він приєднав на згадку про його кохану дружину Маргариті. Три лілії красувалися також і на його прапорах під час початих їм хрестових походів і позначали жаль, правосуддя й милосердя - три чесноти, якими відрізнялося все царювання найдобрішого з королів. Форму лілії надавали також, як ми вже говорили, кінцю скіпетра, і сама Франція називалася царством лілій, а французький король - королем лілій. Про лілії говорили: "лілії не прядуть", указуючи тим, що на французькому престолі не може бути жінка, а вираження "etre assis sur des lys" позначало займати високу посаду, тому що ліліями були прикрашені не тільки всі стіни судилищ, але навіть і всі сидіння стільців.

Філіп, що успадковував Людовику XI, III Сміливий був першим із французьких королів, печатка якого складалася просто із трьох лілій, а при Карлові VII, що жив з 1422 до 1461 року, тобто 200 років через послу Пилипа III Сміливого, печатка ця стає вже й державним гербом. Цей же король, бажаючи ушанувати пам'ять Жанни дарк, не знаходить нічого більше висок і шляхетного, як звести її рідних у дворянське достоїнство під прізвищем du Lys (Лілієвих) і дати їм герб, що представляє собою на синьому полі меч із двома ліліями з боків і вінком з лілій нагорі. При Людовике XII лілія стає головною прикрасою всіх садів Франції й називається квіткою Людовика, тому що, за словами сучасників, ніщо краще цієї чистої, бездоганної квітки не могло передати чистоту вдач і душі батька народу.

Чималу роль грала лілія ще й у зображенні орденських знаків. Людовик XVIII, повернувшись на престол після ста днів царювання Наполеона I, заснував орден Білої лілії, що складався зі срібної лілії, повішеної на білій шовковій стрічці. Орден цей був розданий їм у такій кількості, що зробився як би емблемою партії Бурбонов на противагу прихильникам Наполеона, емблемою яких служила фіалка.

Помітимо до речі, що в часи республіки 1793 року республіканське правління всіляко намагалося принизити цю емблему королівської влади й навіть наказало таврувати зображенням лілії каторжників. На військових же прапорах знак лілій був замінений орлом з розпростертими крильми, а в 1830-48 роках - галльським півнем. У цю епоху знаменитий Тюильрийский сад у Парижі був завжди переповнений дивовижними білими ліліями - і раптом вони зникли. Говорять, це трапилося по наказі короля Луі Пилипа, що велів їх зрізати. Наскільки це вірно, невідомо, але з 1830 року лілії в цьому саду більше не цвіли.

Інший орденський знак, у якому були зображені лілії, був установлений ще в 1048 році наваррським королем Даний Гарсіа IV. Далі папа Павло III заснував в 1546 році також орден Лілії, яким нагороджував переважно поборників церкви й папського престолу, а папа Павло IV затвердив його й поставив вище інших орденів. Зображення лілії перебуває й у вищому італійському ордені Аннунціати, заснованому в 1362 році герцогом савойським Амедеем VI.